Наш календар
Симон Петлюра – борець за Україну
(До 100-річчя від дня загибелі)
Важливою складовою виховної роботи зі студентською молоддю є збереження пам'яті про визначних діячів українського національно-визвольного руху. В їх числі Симон Васильович Петлюра (10.05.1879–25.05.1926) – державний, політичний і військовий діяч, публіцист, голова Директорії Української Народної Республіки, організатор і Головний Отаман Армії УНР. 25 травня минуло 100 років від дня його загибелі.
Його життя – це безперервний, починаючи з кінця ХІХ століття, період боротьби проти поневолення, за українську справу. Ще у 1898 р., навчаючись у Полтавській духовній семінарії, він вступив до таємного українського самоосвітнього гуртка, за що 1901 р. виключений з останнього курсу семінарії. Від 1900 р. був активним членом Революційної української партії. У 1902 р. облаштував у власному помешканні малу друкарню, що друкувала антимонархічні листівки. У грудні 1903 р. був викритий та заарештований. У березні 1904 р. випущений під заставу й виїхав до Києва. Розшукуваний поліцією, переїхав до Львова, де перебував до кінця грудня 1905 року. Тут познайомився з М.Грушевським, відвідував його виклади і вступив до Наукового товариства імені Шевченка.
У січні 1906 р. С. Петлюра виїжджає до Санкт-Петербурга, де заснував місячник «Вільна Україна». У 1915 р. переходить працювати до Союзу земств і міст на Західному фронті, де у квітні 1917 р. обраний головою Української фронтової ради військ цього фронту. На Першому Українському військовому з'їзді 18–21 травня 1917 р. обраний головою Українського генерального військового комітету. З утворенням Української Центральної Ради став її членом. 28 червня 1917 р. призначений на посаду генерального секретаря військових справ, яку офіційно обійняв 15 листопада 1917 року. Свою енергію спрямував на створення українських збройних сил з українізованих військових частин.
31 грудня 1917 р., як прибічник рішучої боротьби з більшовиками й не погоджуючись з політикою голови Генерального секретаріату Центральної Ради В.Винниченка, вийшов з уряду. У січні 1918 р. залишив Київ і виїхав на Лівобережжя, де розпочав формування добровольчих загонів під назвою Гайдамацький кіш Слобідської України. Цей відділ під його командуванням відзначився в боях за Київ та в боротьбі з більшовицьким збройним повстанням у Києві в 1918 році.
Після укладення миру із Центральними державами у березні 1918 р. залишив військову службу і включився в роботу Київського губернського земства, а згодом очолив Всеукраїнську спілку земств, опозиційну до гетьманату П.Скоропадського. 27 липня 1918 р. ув'язнений за підозрою в участі в антидержавному заколоті. Звільнений після 4-місячного ув'язнення і виїхав до Білої Церкви. Звідси керував протигетьманським виступом Директорії УНР, членом якої був обраний заочно і яка надала йому повноваження Головного Отамана Армії УНР. Під тиском повстанських військ гетьман П.Скоропадський 14 грудня 1918 р. зрікся посади. Упродовж 10 місяців Армія УНР під командуванням С. Петлюри мужньо билася з більшовиками та армією А.Денікіна. На Волині вона увійшла в бойове зіткнення з польським військом.
На рубежі 1918-1919 рр. С. Петлюра підтримує ЗУНР у війні з Польщею та об'єднання обох українських держав 3 січня 1919 року. Після відступу військ УНР з Києва, коли столицю захопили більшовики, а В.Винниченко виїхав за кордон, 11 лютого 1919 р. Петлюра став головою Директорії УНР. Йому, одначе, не вдалася спроба порозуміння з Антантою. В цих умовах, незважаючи на сильну внутрішню опозицію, трагічну ситуацію на фронті, атаки більшовиків і денікінців, Петлюра наважився на союз з Варшавою. 16 червня 1919 р. делегати УНР за дорученням Петлюри, попри негативну позицію західноукраїнських політиків, підписали у Львові перемир'я з Польщею.
З огляду на трагічну ситуацію на протибільшовицькому фронті й підписання Українською Галицькою армією 5 грудня 1919 р. договору з А.Денікіним Петлюра 7 грудня виїхав із Кам'янця-Подільського до Варшави й залишився там до весни 1920 року. Війська УНР за його наказом відступили на територію Польщі, пройшовши по тилах денікінських та більшовицьких військ (Перший Зимовий похід Армії УНР 1919–1920). Переговори з поляками завершилися підписанням у ніч з 21 на 22 квітня 1920 р. Варшавського договору, a згодом – військової конвенції з Польщею. Відповідно до них Польща визнавала Українську державу й зобов'язувалася до збройної допомоги їй у боротьбі за незалежність. Натомість Петлюра змушений був зректися на користь Польщі Західної Волині й Галичини, за що не раз зазнавав жорсткої критики як із боку західноукраїнських, так і наддніпрянських політиків.
Згідно з вищезгаданим договором 25 квітня 1920 р. розпочався спільний польсько-український наступ на Київ занятий більшовиками. 8 травня 1920 р. союзницькі війська здобули Київ, однак уже 11 червня, під тиском Червоної армії, змушені були відступити.
Після підписання Польщею 18 жовтня 1920 р. в Ризі (Латвія) прелімінарного миру з більшовицькою росією Петлюра вирішив і надалі провадити національно-визвольну боротьбу. Попри початкові успіхи, коли українські війська просунулись аж до Брацлава, 10 жовтня їх зупинила Червона армія. Вони змушені були 21 жовтня 1920 р. перетнути кордон із Польщею, де були інтерновані. Петлюра разом з урядом УНР перебував у Тарнові (Польща). З метою підняти повстання в жовтні 1921 р. він спрямував із Польщі військову експедицію (Другий Зимовий похід Армії УНР 1921 року). Дії повстанців зазнали поразки; уцілілі українські підрозділи відійшли на польську територію (29 листопада 1921 року).
Петлюра кілька тижнів перебував у Варшаві, a згодом – у с. Косьмін під столицею. У 1923 р. Петлюра переїхав до Парижа (Франція) та продовжив свою діяльність в еміграції. 25 травня 1926 р. був підступно вбитий більшовицьким агентом Ш. Шварцбартом.
Пошановуючи пам'ять Симона Петлюри і його боротьбу за незалежність України, в Заліщицькому фаховому коледжі проведені виховні години на вшанування пам'яті видатного українця.
Михайло СОПИЛЮК, викладач історії,
Ольга ЮРІЙЧУК, заступник директора з виховної роботи